Знакові постаті

Версія для друкуВерсія для друку

Видатні діячі та почесні громадяни Карлівщини

Славиться карлівська земля своїми людьми. Високе звання Героя Радянського Союзу присвоєно нашим землякам І.Є.Качалці, В.Д.Кизю, С.Л.Родинці, М.І.Симоненку, посмертно – В.П. Мірошниченку (єдиний Герой Радянського Союзу в залізничних військах) та М.П.Кучеренку. Кавалером трьох орденів Слави став І.П.Максименко.

Серед тих, кого вшановує  районна громада:     

Береговий Георгій Тимофійович – Герой Радянського Союзу,  генерал-лейтенант авіації, кандидат психологічних наук,  космонавт.

Народився 15 квітня 1921 р. в с.Федорівці Карлівського району колишнього Костянтиноградського повіту Полтавської області.

Дитячі та юнацькі роки його пов’язані з Донецьким краєм.        Працював на Єнакіївському металургійному комбінаті і одночасно навчався в аероклубі. В 1941 р. закінчив Луганську школу військових пілотів ім. Пролетаріату Донбасу і направлений на Калінінський фронт. Воював на Воронезькому, Степному, 1-му і 2-му Українських фронтах.  Льотчик-штурмовик, брав участь у боях за Київ. До квітня 1944 року здійснив 108 бойових вильотів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 р. за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті, боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлену при цьому відвагу і героїзм гвардії капітану Г.Т.Береговому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений двома орденами Леніна, двома Бойового Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького III-го ступеня, Олександра Невського, Вітчизняної війни І ступеня, двома Червоної Зірки, орденом "За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР" III-го ступеня, багатьма медалями і орденами зарубіжних країн.

У 1956 р. закінчив військово-повітряну Академію (тепер ім. Ю.О.Гагаріна).

В 1964 р. був зарахований в загін космонавтів. В жовтні 1968 року здійснив тривалий політ на космічному кораблі "Союз-3" і маневрування та зближення з безпілотним космічним кораблем «Союз – 2», за що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1968 р. йому було присвоєно вдруге звання  Героя Радянського Союзу та вручено медаль «Золота Зірка».

У 1972 – 1977 рр. генерал-лейтенант авіації, кандидат психологічних наук Г.Т.Береговий - начальник центру підготовки космонавтів ім. Ю.О.Гагаріна, депутат Верховної Ради СРСР.

Помер 30 червня  1995 р. Похований у  м. Москва.

 

Герої Соціалістичної праці

 

Беззубенко (Микитенко) Ольга Денисівна  -  народилася 13 жовтня 1922 р. в селі Тарасівка Максимівської сільської ради Карлівського району Полтавської області.

У 1935 р. закінчила початкову (4 класи) Тарасівську школу і з 14-ти річного віку працювала в колгоспі.  Спочатку, в дільничній ланці,  а далі -  ланковою.

За високі здобутки в праці (її ланка в 1947р. отримала високий урожай пшениці - на площі 14,8 га по 30,9 центнерів з га) була нагороджена Золотою Зіркою Героя Соціалістичної праці в 1948 р. з врученням ордена Леніна.

За бездоганну працю була нагороджена медалями «За трудову доблесть»  (1949 р., 1970 р.) Обиралася депутатом районної ради народних депутатів, одержувала грамоти та премії за високі показники в роботі і в 1970 р. вийшла на заслужений відпочинок.

Померла в жовтні  2007 року.

 

 

 

Золотарьов Євген Михайлович – генеральний директор асоціації «Полтавацукор». Народився 14 лютого 1936 р. в селищі Халтурино Карлівського району Полтавської області.

У 1959 р. Євген Михайлович закінчив зоотехнічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, працював старшим зоотехніком, згодом – головним зоотехніком радгоспу «Новосанжарський» Полтавської області.

У 1961р. був направлений на цілинні землі до Цілиноградської області. Працював головним зоотехніком радгоспу «Подлєсний» Цілиноградської області, згодом - директором радгоспу «Андріївський» цієї ж області.

У 1963 р. призначений начальником Цілиноградського районного управління сільського господарства.

З 1968р. по 1970 р. – голова райвиконкому Цілиноградської районної ради. З 1970 р. по 1985 р. – перший секретар Цілиноградського райкому Компартії Казахстану.

З 1985 р. по 1988 р. – другий секретар Кзил-Ординського обкому Компартії Казахстану. У 1988 -1989 рр. – голова Кзил-Ординського облвиконкому.  У 1989 – 1991 рр. – перший секретар Актюбинського обкому Компартії Казахстану. З 1991 р. по 1992 р. – голова Актюбинської обласної ради.

З 1992р. по 1996 р. – заступник генерального директора асоціації «Полтавацукор». У 1996 – 1998 рр. – керівник торгівельно – економічної місії у складі посольства України в республіці Казахстан. У 1999 – 2001 році заступник генерального директора, а з 2001 року – генеральний директор асоціації «Полтавацукор».

Нагороджений орденом В.І.Леніна, орденом Жовтневої революції, трьома орденами Трудового Червоного прапора,  5 медалями.

 

Лисенко Трохим Денисович (1898-1976 рр.) -   вчений-агробіолог, академік  АН СРСР (з 1939 р.) і АН УРСР (з 1934 р.); дійсний член (з 1935 р.) і президент (1936-38 і 1961-62 рр.) ВАСГНІЛ, Герой Соціалістичної Праці (1945 р.)

Народився в 1898 р. у містечку Карлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.

В 1921 р.  закінчив училище садівництва і землеробства, 1925 р. – Київський сільськогосподарський інститут. Наукову роботу розпочав, як старший спеціаліст Білоцерківської селекційної станції.

З 1925 по 1929рр. працював на  селекційній станції в м. Ганджа (Азербайджан).

Протягом 1929 – 1939 рр. працює  в  Українському інституті генетики і селекції; з 1935 р. – у Всесоюзному селекційно-генетичному інституті в м. Одесі; протягом 1940 – 1965 рр. – директор інституту генетики АН СРСР. З 1938 р. – науковий керівник, а з 1966 р. – зав. лабораторією  експериментальної науково-дослідницької бази АН СРСР «Горки Ленинские». Президент ВАСГНІЛ (1938 – 1956 рр. і 1961 – 1966 рр.).

Т.Лисенком створено учення про  стадійний розвиток рослин, на основі якого розроблено яровизацію сільськогосподарських культур, обґрунтувано причини виродження картоплі на Півдні та розроблено, як спосіб боротьби з цим явищем, літнє саджання картоплі.

Ряд теоретичних положень, висунутих Т.Лисенком, не підтвердилися експериментально і не знайшли широкого виробничого застосування.

Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради СРСР (1937 – 1936рр.), звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1945 р.

Нагороджений 8 Орденами Леніна, Золотою медаллю ім.. І.І.Мечнікова (1950), державними преміями СРСР (1941, 1943, 1948 рр.).

Помер 20 листопада 1976 р.

 

Підгорний Микола Вікторович – державний і партійний

діяч, двічі Герой Соціалістичної Праці (1963, 1973 рр.), 

Народився 18 лютого 1903 р. в Карлівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.

З 1917 року працював слюсарем механічних майстерень, секретарем Карлівського комсомольського осередку; в 1921 – 1923 рр. – секретар Карлівського райкому комсомолу. В 1926 році закінчив рабфак.  Після закінчення в 1931 році Київського технологічного інституту харчової промисловості працював на підприємствах  цукрової промисловості, а з 1937 – 1939рр. – заступник головного інженера Вінницького, потім -  головний інженер Кам’янець-Подільського обласного цукротресту.  В 1939 – 1940 і 1944-1946 роках – заступник наркома харчової промисловості Української РСР.   В 1940-1942 роках – заступник наркома харчової промисловості СРСР.

У 1942-1944 роках – директор Московського технологічного інституту харчової промисловості. Після звільнення території України від німецьких окупантів Підгорний був уповноваженим уряду СРСР та уряду України, приймав участь в організації постачання населення продуктами в звільнених районах, в налагодженні роботи підприємств харчової промисловості, відновленні зруйнованого народного господарства республіки.

З 1944 по 1946рр. – заступник наркома харчової промисловості УРСР.

У 1946-1950 роках – постійний представник Ради міністрів Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У 1950-1953 роках – перший секретар Харківського обкому Комуністичної партії України; з 1953 року – другий секретар;  1957-1963 рр. – перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії України.

В 1963 році – секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу. У 1965 – 1977 роках – Голова Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Депутат Верховної Ради СРСР 4-9-го скликань. Депутат  Верховної Ради УРСР 2-6-го скликань.

Нагороджений 5-ма орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями а також високими державними нагородами Народної Республіки Болгарії, Монгольської Народної Республіки, Чехословацької Соціалістичної Республіки та Фінляндії.

Помер 11 січня  1983 р.

 

Фисун Андрій Лукич – Герой Соціалістичної Праці (1986), організатор сільськогосподарського виробництва, Заслужений працівник сільського господарства України (1998).

Народився 11 вересня 1929 року в с.Федорівка Карлівського району у багатодітній сім’ї.

Закінчив Федорівську неповну середню школу (1944), курси трактористів при Карлівській МТС, Миргородську школу механізації сільського господарства (1953), Полтавську радпартшколу (1963).

Відлік його трудової діяльності розпочався з 1944 року – тракторист, бригадир Карлівської машино-тракторної станції.

В 1948-1951 рр. – служив в групі радянських військ (танкові війська) в Німеччині. Після демобілізації з 1953-1960 рр. – працював бригадиром тракторної бригади колгоспу «Зоря комунізму».

З 1964 р. – голова колгоспу ім. Щорса Машівського району.

З 1968 р. обраний головою колгоспу «Прогрес» (с. Лип’янка, Карлівського району), а з 2000 року – засновник та генеральний директор приватного сільськогосподарського підприємства, якому ще за життя сільські трударі дали його ім’я.

З 07.07.1986 р.  – присвоєно звання Героя Соціалістичної праці з врученням Золотої Зірки Героя та ордена Леніна, медаллю «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни в 1941-1945рр.» а в 1998 р. – присвоєно звання Заслуженого працівника сільського господарства України.

4.10.2002 р.  Андрій Лукич разом із дружиною Ольгою Олексіївною трагічно загинули; поховані у с. Лип’янка.

 

Заслужені працівники сільського господарства України

 

Кириченко Василь Петрович – директор СТОВ «Світоч», Заслужений працівник сільського господарства України.

Народився 24 березня 1954 року у с.Червона Поляна Чутівського р-ну Полтавської області. З 1973 по 1975рр. працював водієм у колгоспі ім.Островського  Карлівського р-ну. З 1975 по 1977рр. служив у лавах Збройних Сил України. З 1984 по 1990 рік навчався в Полтавському сільськогосподарському інституті за спеціальністю «Економіка та організація сільськогосподарського виробництва». З 1977 по 1996 рік працював водієм - наставником у Карлівському АПТ 15300. З 1996 по 2000 – приватний підприємець. У 2000 році обраний директором СТОВ «Світоч». У 2009 році отримав звання Заслужений працівник сільського господарства України.

 

 

 

 

 

 

Тимоха Олександр Федорович -  голова правління ПП "Ланна – Агро»,  голова правління ПП «Ланнівський цукровий завод»,   Заслужений працівник сільського господарства України.

Народився 24 вересня 1950 року в с.Климівка Карлівського району Полтавської області в сім’ї селянина. У 1965р. закінчив Климівську восьмирічну школу, у 1967 р. – Карлівську середню школу №4, в 1973 р. – агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Трудову діяльність розпочав  у 1973 р. агрономом радгоспу «Свердловський» Богодухівського району Харківської області.

З 1977 р. по 1988 р. – головний агроном колгоспу «Більшовик» Карлівського району Полтавської області.

З грудня 1988 р. очолює трудовий колектив Ланнівського цукрокомбінату. Після реорганізації підприємства обраний головою правління ПП «Ланнівський цукровий комбінат» і ПП «Ланна - Агро».

Нагороджений трудовою відзнакою «Знак пошани» Міністерства аграрної політики України.

 

 

 

Шандиба Віталій Трохимович – Заслужений працівник сільського господарства.

Народився 15 травня 1940 р. в м.Кременчук Полтавської області. Після закінчення в 1960 р. Красноградського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства трудову діяльність розпочав механіком відділення племзаводу у Запорізькій області. Переїхавши на Карлівщину, працював майстром котельно-зварювального цеху механічного заводу, вчителем математики Мар’янівської восьмирічної школи, дизелістом бурової установки нафтогазорозвідувальної експедиції. З березня 1969 року і до виходу на пенсію у 2000 році  Віталій Трохимович пов’язує життя з святою хліборобською справою: працює головним інженером – механіком колгоспу «Ленінський шлях», згодом - заступником голови правління цього ж господарства, а з 1977 р. – головою правління колективного сільгосппідприємства ім.Енгельса.  Був висококваліфікованим спеціалістом і організатором  сільськогосподарського виробництва. Наполегливо працював над впровадженням передового досвіду, ефективних технологій, дбав про соціальну розбудову села. Неодноразово обирався депутатом районної, місцевої рад. Удостоєний почесного звання «Заслужений працівник сільського господарства України», інших державних нагород.

Помер 7 березня 2005 року. Похований в с.Н.Ланна.

 

 

 

 

 

 

Діячі науки

 

Галяс Олександр Андрійович - доктор технічних наук (1987р.)., гірничий інженер - геофізик.

Народився 2 січня 1938р. в м. Карлівка Полтавської області.  Закінчив Дніпропетровський гірничий інститут (1962р.). Протягом 1962-1990рр. працював в інституті геотехнічної механіки АН УРСР м. Дніпропетровськ (з 1969р. – старший науковий співробітник, з 1987р. – завідуючий лабораторією термомеханічного і електрофізичного руйнування гірських порід). Протягом 1990-1992рр. - працівник ВО «Спецатом» (м. Чорнобиль Київської обл.), 1992-1995рр. -  міжрегіонального науково-технічного центру «Укриття», 1996-1997рр. - регіонального управління органів технічної діяльності підприємств зони відчуження у м. Прип’ять Київської обл., 1997-1998рр. - державного спеціалізованого підприємства регіонального моніторингу  довкілля і дозиметричного контролю. Основні напрями наукових досліджень: розробка теоретичних основ і створення технічних засобів комбінування термомеханічного руйнування місцевих гірських порід.

Помер  10.12.2001р. в м. Дніпропетровську.

 

 

 

Головченко Володимир Іванович –  кандидат біологічних наук, вчений-генетик.

Народився 15 січня 1930 р. в с.Білухівка  Карлівського району. Закінчив Уманський сільськогосподарський інститут Черкаської області та Київський державний університет ім. Т.Шевченка (обидва - в 1953 р.). З 1957 р. працював в Українському науково-дослідному інституті землеробства (смт. Чабани Києво-Святошинського району, Київської обл.), кандидат біологічних наук (1960 р.), вчений – генетик. З 1975 р. працював заввідділом селекції та первинного насінництва люпину. Вивчав процеси акліматизації білого люпину в умовах України, обґрунтував методи застосування експериментального радіомутагенезу для створення генофонду білого люпину з низьким вмістом алкалоїдів та використанням хімічного мутагенезу в селекції люпину. Автор низки сортів люпину.

Помер 24 липня 1994 року.  Похований у м.Києві.

 

Гундорова (Бровіньок) Тамара Іванівнадоктор філологічних наук (1996 р.), літературознавець, член-кореспондент НАНУ (2003р.), лауреат премії журналів «Світовир» (2001 р.) та «Сучасність»,  ім. І.Франка та ім. Ковалевих (2006 р.).

Народилася 17 липня 1955 р. в с.Климівка, Карлівського району. Закінчила Федорівську середню школу, у 1977 р. закінчила Київський університет ім. Т.Шевченка за спеціальністю «українська мова та література» і аспірантуру при інституті ім. Т.Шевченка НАН України.

У 1981 р. захистила кандидатську дисертацію; в 1986 р., як молодий учений, нагороджена премією і золотою медаллю АН України, в 1996 р. стала доктором філологічних наук.

В інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка Т.І.Гундорова пройшла шлях від молодшого наукового співробітника до завідуючого ( з 2002р. – очолює відділ теорії літератури ).

З 1994 – 1997 рр. - викладач Національного університету «Києво-Могилянська Академія».

T.I. Гундорова — член редколегії Jourrnal of Ukrainian Studies (Канада), Harvard Ukrainian Studies (США), часопису «Київ­ська старовина», збірника «Український гуманітарний огляд», видавничого дому «Helikon». Вона є віце-президентом Міжна­родної асоціації україністів.

        

Климов Валерій Володимирович – доктор філософських наук, старший  науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Народився 22 березня 1946 р. у м. Карлівка Полтавської області.

Після строкової служби у Збройних Силах України закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. У 1974-1991 рр. займав ряд посад у партійних органах.

Протягом 1991-1997 рр. - старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

У 2000 р. закінчив Національну академію внутрішніх справ України за фахом "Правознавство" і отримав кваліфікацію юриста. Впродовж 1997-1999 рр. працював начальником управління правової та експертної роботи, членом колегії Державного комітету України у справах релігій.                                                                   

З квітня 1999 р. працював на різних посадах правового сегменту в Національній службі посередництва і примирення, з вересня 1999 по 2006 рр. — заступник голови Національної служби посередництва і примирення. За сумісництвом - старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

В даний час - старший науковий співробітник  Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Має близько 80 наукових публікацій (у т. ч. 4 монографії).

        

 

Сліжевський Микола Борисович – доктор технічних наук, професор кафедри гідромеханіки Миколаївського університету кораблебудування ім.адмірала Макарова, Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії Наук суднобудування України.

Народився 1931 р. в м.Карлівці Полтавської області. Середню освіту здобув у важкі післявоєнні роки в школі для робітничої молоді. Після закінчення навчання в ремісничому училищі працював слюсарем інструментальником на Карлівському машинобудівному заводу.  В 1955 р. закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут за спеціальністю інженер - кораблебудівник.

В березні 1955 р. був зарахований на кафедру теорії корабля МКА, де працював до 1970 р., пройшовши шлях від старшого лаборанта до доцента, виконував також обов’язки декана кораблебудівного факультету (1967-1968), а згодом – проректора по навчальній роботі (1968  - 1970). З грудня 1970р. завідував кафедрою гідромеханіки НУК ім.адм. Макарова. В 1965 р. захистив кандидатську десиртацію., в 1969 - був затверджений у вченому званні доцента по теорії корабля; у 1982 -  успішно захистив докторську дисертацію. У 1984 р. затверджений у вченому званні професора по кафедрі гідромеханіки. Всього друкованих робіт і науково-технічних звітів – 96. Основний напрямок  наукової діяльності: ходовість і керованість надводних і підводних технічних засобів руху у воді.

За плідну багаторічну творчу працю Миколу Сліжевського відзначено медаллю «За доблесну працю» (1970), орденом  «Знак пошани» (1986), знаком мінвузу СРСР «За відмінні успіхи у роботі», званням Заслужений діяч науки і техніки України (Указ Президента України №284/93 від 27 липня 1993р.).

 

Письменники і журналісти

 

Михайленко Анатолій Григорович -  письменник - прозаїк, публіцист, Заслужений журналіст України, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.

Народився 22 квітня 1939 р. на хуторі Комуна ( нині -       с. Володимирівка) Максимівської сільської ради Карлівського району. У 1961 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. У 1961 – 1963 рр. – літпрацівник, завідуючий відділом обласної молодіжної газети «Київський комсомолець»; 1963 – 1964 рр. – завідувач відділом міжобласної молодіжної газети «Молода гвардія»; 1964 – 1969 рр. – завідувач відділом республіканської газети «Молодь України»; 1969 – 1977 рр. – старший редактор, завідувач відділом, член редколегії громадсько-політичного, літературно-художнього тижневого ілюстрованого журналу «Україна»; 1977 – 1983 рр. – завідувач редакції сучасної прози видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь»; 1983 – 1984 рр. – головний редактор державного видавництва «Веселка»; 1984 – 1993 рр. – головний редактор журналу «Україна» та англомовного місячного додатку «Юкрейн»;  з 1993 р.– редактор відділу літератури, культури, мистецтва і політики газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». З 1994 р. є офіційним кореспондентом українського тижневика в Австралії «Вільна думка». За угодою у 1993 – 1994 рр. працював головним консультантом Секретаріату Верховної Ради України.

Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС першої категорії.

Автор ряду книжок публіцистики та нарисів: «Окрилення», «На цій землі великій», «Історія дев’яти сувенірів», «Оливкова гілка з Рима», «Кленовий лист з Канади», «Відкриваю Канаду знову», «Заки море перелечу»; збірок повістей та оповідань для дітей: «Береги дитинства», «Вода Вербової криниці», «Пливе мій човен», «Вірність», «Четвертий день шторму», «Ранні конвалії», «Останній поворот», «Дорога пройдена двічі», «Ордалія», «Завжди, коли повертаюся додому», «Живі камінчики», «Хроніка льодового рейсу», «Моя ти доле чорноброва»; упорядкував книжку творів українських письменників Австралії «Рідні голоси з далекого континенту». Багато творів друкувалися у різни збірниках, виданих у Києві та Москві, а також у перекладі білоруською та узбецькою мовами.

В 1984 р. студія Укртелефільм  зняла за повістю «Обеліск» повнометражний художній телефільм «Довге відлуння»; в 1989 році ця ж телестудія за документальною повістю про українців Далекого Сходу «Зелений клин» зняла повнометражний документальний телефільм з однойменною назвою.

У 1974 р. став лауреатом республіканської журналістської премії ім. Ярослава Галана. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 січня 1991 р. присвоєно звання «Заслужений журналіст України». З 2001 р. - лауреат премії Ліги меценатів України ім. Дмитра Нитченка. З 2004 р. - лауреат премії ім. Дмитра Луценка «Осіннє золото». Серед інших відзнак - Почесна відзнака Національної спілки письменників України (2002 р.), Золота Почесна грамота від Товариства збереження української спадщини Австралії та видавництва першого в Австралії українського часопису «Вільна думка», а також почесні грамоти правління Укоопспілки і ЦК профспілки працівників споживчої кооперації та Київського міського голови (2004 р.).

Помер 7 червня 2007 року.

Рішенням позачергової 21 сесії Карлівської районної ради 6 скликання  від 04.04.2013 р. ім’я А.Михайленка присвоєно Карлівській центральній районній бібліотеці.

 

        Композитори, музиканти, артисти.

 

Головашич Едуард Анатолійович – Заслужений артист України, художній керівник та диригент міського духового оркестру «Полтава».

Народився 20 червня 1972 р. в м.Карлівка Полтавської області. По закінченню 8-річної школи в 1983 р. вступив до Полтавського музичного училища ім. М.В.Лисенка, яке закінчив з відзнакою. У 1986 – 1988 рр. відбув строкову службу військовим музикантом. У 1989 – 2004 рр. навчався у Санкт - Петербурзькій  консерваторії  ім. М.А.Римського – Корсакова.

З жовтня 1995 р. організовує та очолює перший у Полтаві професійний цивільний міський духовий оркестр, якому за велику творчу роботу та високий професіоналізм присвоєно назву «Полтава». Неодноразово нагороджений Почесними грамотами. У 2002 р. вручено премію ім. Панаса Мирного (в галузі мистецтва).

З 2003 р. очолює обласну асоціацію виконавців на духових інструментах обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки.

Працює викладачем при школі мистецтв Малої академії, працював артистом оркестру Полтавського обласного музично-драматичного театру ім. М.В.Гоголя, виступає як соліст (тромбон), створив квартет духових інструментів «Класика». Працює керівником Центру культури і студентської творчості Полтавського національного технічного університету ім.Ю.Кондратюка, є постійним членом атестаційної комісії Полтавського обласного центру народної творчості.

У 2004 р. Е. Головашичу присвоєно почесне звання Заслужений артист України.

В даний час проживає у м.Полтава.

 

Міщенко Валентин Юхимович -   композитор, диригент, хормейстер, фольклорист, фундатор народного хорового мистецтва на Полтавщині, Заслужений артист України, кавалер ордена Дружби народів.  

Народився  4 грудня 1922 р. в с.Мар’янівці Карлівського району. Змалечку любив народну  пісню, бо виріс у  родині, де любили  співати. Після закінчення школи вступає до Полтавського музичного училища. На жаль, війна стала на заваді закінченню навчального закладу.

Нелегкими були ті буремні роки Великої Вітчизняної війни для Валентина Міщенка – тяжке поранення, довгі місяці лікування у польовому госпіталі й знов бій із ворогом, який закінчився для молодого хлопця аж у Берліні.

В.Міщенко нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною»,  «За визволення Праги».

Упродовж  1945 – 1947 рр. -  соліст ансамблю пісні та танцю Центральної групи військ. В 1949р. Валентин Міщенко вступає до Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського по класу хорове  диригування, по закінченню якої повертається до Полтави й працює художнім керівником обласної філармонії. Водночас він створює ансамбль пісні і танцю «Лтава», який стрімко «злетів». В 1960р. ансамблю присвоєно звання «народний», а в 1967р.  –  «заслужений».

Протягом усього життя Валентин Юхимович невтомно збирав фольклор, що побутував на Полтавщині. Пісні, почерпнуті з народних джерел, поверталися до нас у новій красі й чарівності. Слухачі завжди захоплено сприймають «Полтавські галушки», «Бригадир наш жениться», «Ходила мати», «Маруся Чураївна», «Гарні полтавські дівчата»,  «Земле моя».

В 1973р. Валентину Міщенку присвоєно звання Заслуженого артиста України.

15 січня 1994 р. Валентин Юхимович пішов від нас у небуття у 71-річному віці.

У м. Полтаві є вулиця імені Валентина Міщенка,  на якій з 1976 до 1994 року він проживав.

 

Чухрай Олексій Іванович -  Заслужений діяч культури України. Володар гран-прі в номінації «Композитор» Міжнародного фестивалю «Світ музики» в Італії, лауреат Міжнародного відкритого Рейтингу популярності та якості «Золота Фортуна», лауреат літературно-мистецької премії ім. П.Мирного та літературно-мистецької премії ім. Д.Луценка «Осіннє золото»,  член Національної Спілки композиторів України.

Народився 5 травня 1939 р. в с.Нижня Ланна, Карлівського району. Початкову музичну освіту здобув у Полтавській музичній вечірній школі. Далі продовжував вчитися в Полтавському музичному училищі ім. М.В. Лисенка, яке закінчив у 1966 р.

Вищу музичну освіту здобув у Донецькому музично-педагогічному інституті та Донецькій консерваторії ім. С.Прокоф’єва (1971 р.). Працював у Полтавській вечірній музичній школі №2 та в обласній державній філармонії. З 1974 р. О.Чухрай - викладач Полтавського музичного училища ім.М.В.Лисенка по класу баяна.  Його ім’я нерозривно пов’язане з ансамблем народної музики «Карусель», створеного композитором у 1975 р. на базі Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка, лауреата міжнародних фольклорних фестивалів у Болгарії та Італії.

Автор багатьох творів інструментальної та вокально-хорової музики, зокрема, музики до гімну Полтавщини та міста Полтави.

Автор збірок пісень: «Намисто росяне» (1988 р.), «Сонечко любові» (1998 р.), «Коник-стрибунець» (2001 р.), «Пісні» (2001 р.), «Золотий колосок» (2003 р.), «Я – син степів» (2003 р.), «Сонячний зайчик» (2003 р.), «Диво всепрощеної любові» (2003 р.) та інші.

        

Колесник Олексій Антонович -  Заслужений артист України, кіноартист київської кіностудії ім. Довженка, композитор, співак.

Народився 28 березня 1950 р. в селі Михайлівці Голобородьківської сільської ради  Карлівського району.

Навчався  у  Голобородьківській школі, вісім класів якої закінчив 1965-го року. Тоді ж вступив до Писарівщинського  ветзоотехнікуму (це в Диканському районі). У 1969 р. пішов до армії, служив у  Волинському військовому ансамблю пісні і танцю.

Закінчив  Київський театральний  інститут  (1975р.),  працював у  Донецькій філармонії, дебютував у фільмі «Як гартувалася сталь» (1973р.).

Після того знімався  у багатьох картинах: «Овід» (1980р., т/ф 3 с., Мікеле), «Ярослав Мудрий» (1981, Лука), «Родник» (1981, Давидко), «Карастояновы» (1982, т/ф 3с, Микола), «Балада про доблесного лицаря Айвенго» (1983, Жак-зброєносець), «Підліток» (1983, т/ф 6с, Дергачов), «Спокуса Дон Жуана» (1985, циган), «Напередодні» (1985, т/ф), «Холодне літо 53-го» (1988, Крюк), «Богдан Зеновій Хмельницький», «Київський гелікон» (1990, поет», «Серця трьох» (1992, епік.) та ін. Незважаючи на величину ролей, завдяки своєму таланту створював надзвичайно колоритні образи, які запам’яталися глядачам. Одна з них була 1997-го року на «Мосфільмі» у телесеріалі «Єрмак»,  у якому наш земляк зіграв отамана.

Зараз Олексій Колесник – артист київської кіностудії імені Довженка. Він - дипломант міжнародного фестивалю «Золотий витязь» за моно виставу «Потерявший берег».

Наш земляк у мистецьких колах відомий і тим, що пише музику і вірші, виконує пісні, в тому числі власні.  Залишаючись актором  кіностудії імені Довженка, обіймає посаду директора офтальмологічного центру, допомагає повернути людям втрачений зір. Проживає у м. Києві.

 

Заслужені майстри  народної творчості

 

Ніколаєвський Ігор Олександрович -  писанкар, маляр, Заслужений  майстер народної творчості України .

Народився 27 червня 1935 р. в м.Курську.

Закінчив Володимир­ – Во­лин­ське педагогічне училище Волинської обл. (1956р.), Харківський педагогічний інститут ім. Г. С. Сковороди (1964р.) і Гадяцьке культ­освітнє училище ім. І. П. Котляревського (1968р.). Школу педагогічної майстерності, як учитель фізкультури, проходив у навчальних закладах Волинської, Сумської, Полтавської областей.

З 1969р. проживав у м. Карлівка, де викладав у школах №№ 4 і 5. У 1990 р. заснував дитячу студію образотворчого мистецтва, якій у 1995р. було присвоєно звання «зразковий колектив». Створив понад 500 авторських писанок, відтворив понад 5000 писанок, частина яких експонується в Карлівському районному історико – краєзнавчому музеї. Його перу належать брошури «Писанкарство, традиції та сучасність», «Розробка уроків з писанкарства», поштова листівка «Великдень» оформлена орнаментами писанок І.Ніколаєвського.

З 1998 р. І.Ніколаєвський захопився декоративним розписом, ретельно освоюючи його засоби і прийоми, та на основі полтавських традицій прагнув утвердити карлівський стиль розпису. Загальний доробок митця складає понад 300 робіт, серед яких пейзажі, натюрморти, жанрові картинки, самобутні розписи.

З 1997 р. І.О.Ніколаєвський - член спілки народних майстрів України. Указом Президента України від 13 березня 2002 р. йому присвоєно почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України».

Помер 5 лютого 2002 року.

 

 

 

 

Смородінова Тамара Іванівна -  Заслужений майстер народної творчості, майстриня художньої вишивки.

Народилася 2 серпня 1934 р. в с. Коваленківка, Кобеляцького району в селянській сім’ї. Має два записи  в трудовій книжці: 14 років відпрацювала завідуючою виробництвом на хлібозаводі, наступні 16 – завідуючою відділом кадрів меблевої фабрики. Весь час була у вирі громадської роботи. Нині вільний час присвячує вишиванню. Вже понад 40 років мешкає у м. Карлівка. Свій досвід передає молодому поколінню, має учнів, бере участь у проведенні уроків народознавства. Впродовж двох десятиліть очолює любительське об’єднання народних умільців «Господарочка», що працює при районному будинку культури.

Роботи Т.І.Смородінової експонувались на республіканських, обласних фестивалях. Вона неодноразовий дипломант виставок народного мистецтва на обласних святах: «Маріїна долина» (смт. Чутове) та «Воскресни, Писанко!» (м.Карлівка). Впродовж десятиліть численними подяками і грамотами майстриня відзначалась за участь у Сорочинському ярмарку та районних культурно-мистецьких заходах.

Напередодні Дня Незалежності (2009р.) Указом Президента України присвоєно звання Заслуженого майстра народної творчості.

 

Спорт

Яворська Ірина Йосипівна – майстер спорту міжнародного класу, Заслужений майстер спорту України.

Народилася 21 червня 1981 р. в м.Карлівка Полтавської області. Після закінчення Карлівської середньої школи №5 (де займалася легкою та важкою атлетикою), вступила до Полтавського державного педагогічного університету на факультет фізичного виховання.

З серпня 1999 р. під керівництвом Заслуженого тренера М.М.Іванькова почала займатися пауерліфтингом. У 2000 р. виконала норматив майстра спорту і в цьому ж році – норматив майстра спорту міжнародного класу.

Наверх ↑